Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

На третій день приходять вісті, що король побитий, а жовнірів порозганяли вороги на всі сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сів на коня, позбирав жовнірів у купу, і знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже їм ся щастить, а ворог гору бере.

Аж ту на краснім коню їде лицар, весь в залізній збруї, поклонився королеві та старшині військовій і гей що на ворога. Все, що під руку попаде, на смерть убиває, ніхто перед ним встояти не може. Вороги розлетілися, як полова.

Король втішений, що звитяжив, кличе лицаря до себе і питає його:

– Що хочеш за тую послугу, котру мені вчинив, освободив мене і царство моє від лютого ворога?

– Найсвітліший королю, – каже лицар, поклонившись, – коли вже така ласка ваша, то дайте мені на письмі, що як схочу, то мені дасте найстаршу доньку за жінку!

Король охоче пристав на це, виладив письмо і приложив печатку. Лицар втішений, що по його волі стало, ухопив письмо, сів на коня, тай щез, як мряка.

А був то ніхто інший, тілько Івась-коминяр. Як скоро король поїхав на війну, так він побіг до зеленого гаю, там де ся з кіньми розстав. Свиснув три рази. Коні його в сей час надбігли – на однім з них знаходилася збруя, він її вбрав і поїхав на війну.

Радість велика панує в замку королівськім, що ворог побитий. Гостей повно ся наїхало, день і ніч бенкетують. Всі розповідають о тім лицарю, що то приїхав королю на поміч так в добрий час, а ніхто не знає сказати, де він си потім дів. Коминяр чув усе і радувався незміренно.

Не минуло і десять неділь, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим військом на нього. Король зібрав військо і ударив на ворога, що без причини плюндрує по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусів з пляцу уступити – а ворог одних убиває, других в неволю бере. Ой, зла хвиля прийшла на короля, він ся обзирає, чи знову лицар не над'їде, що го перший раз з біди освободив.

Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивім коню указався лицар весь в срібній збруї, б'є, забиває все, що му ся під руки навине, – вороги, як зайці, розлетілись на всі сторони.

Король втішений питається знову лицаря, що він хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.

На тоє відповідає лицар:

– Найясніший королю! дай ми на письмі, що як тя просити буду о середущу доньку за жінку, то вчиниш мою волю!

Король охоче на те пристав.

Через цілу осінь та зиму не важився ворог край непокоїти, лиш як тільки весна настала, то вже знов зачав він воювати.

Король вийшов з військом навпроти ньому. Щастя якось му і днесь не дописує. Військо його збили і розігнали, а він сам попався в неволю. Нема вже рятунку Аж нараз явиться Івась в золотій збруї і на чорному, як галка, коню. Зібрав розсипане військо до купи, ударив на ворога, убиває, що ся навине, і з тяжкою бідою звільняє короля. Серед тої кривавої биятики ранений він тяжко в ногу.

Король, втішений, власною хустиною ногу йому обв'язав, став му дякувати і питатися, чим має віддячити таку велику послугу. Івась не жадає нічого, тілько щоби му дав на письмі, що, як пришле в свати до наймолодшої доньки, най му відмови не буде.

Король пристав на тоє і просить го, щоби з ним їхав до палацу. Він подякував за ласку сів на коня тай махнув світами.

Всі ся дивували дуже і раді би знати, хто се такий, що вибавив царство і короля від нехибної заглади.

Тихцем потім вернувся коминяр до замку, позносив дерево тай топив у п'єцу.

Раз спав він в сінях, де то королівські посіпаки переходили, а так му ся на сон зібрало, що вся служба давно вже повставала, а він ся ані рушить. Спить і спить, вже полуднє не далеко.

Служниця переходить тудою і каже:

– Вставай, небоже. Що так довго лежиш? Час вже далі полуднувати.

І дивиться, а він має хустиною самого короля ногу позавивану. Вчинила вона великий крик, що він мусів тую хустину у короля вкрасти.

Завели го до короля, а коли тамка станув – придивився король до тої хустини і каже, що це та сама, що нею обв'язав ногу тому славному лицарю, котрий звільнив його від нехибної смерті. Лиш як ся тоє могло стати, щоби якийсь коминяр міг бути тим славутним лицарем, то в жоден спосіб зрозуміло йому не було.

Івась поклонився королю і просить, щоби дозволив му тільки на годину з замку віддалитись, а тоді вся правда ся укаже. Король пристав на тоє.

Івась чим скорше вибіг за місто до зеленого гаю, свиснув, коні ся позбігали – зодягнув золоту збрую, сів на сивого коня і так пустився їхати на подвір'я королівське. А там панів повно та князів, раді б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всіх церквах в дзвони б'ють, зі всіх сторін люди, мов на прощу, зійшлися.

Наш Івась в'їхав на замок – випружився на коні, мов струна, а такий гордий і бундючний, ніби який генерал. Люди не хочуть дати віру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всі ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, віддав поклін і витягнув з-за пазухи всі три письма, власною рукою короля писані, де в кождім письмі прирікає король одну з доньок за жінку му дати.

Івасьові припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав. Незабаром було весілля, таке славне, за яке ніхто не чував. Гостей напхалося без ліку. Через три неділі бенкетувалися.

Третього дня по весіллю каже Івась до жінки, що він є син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Він рад би подивитися до старенького отця, що там бідняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.

Королівна повідає на тоє:

– Їдь, їдь хоча б і днеська, і я з тобою, коли велиш, охоче поїду

Іван вислав послів наперед, щоб глядали вітця, сам зась вибрався з цілим двором